Василь Стус
А скажи—Модільяні був ідіот?—
допитувалась вона,
коли я вправними, як у піаніста, пальцями
вигравав на засмаглих персах.
—Такий же ідіот, які і всі в цьому світі,—
повчав я, обіймаючи
успокоєні вибухи її сідниць.
—Розумієш, старий, я часто думаю
про незвичайність мистецтва.
Це зайва розкіш.
—Так, мистецтво—то завше надмір,—
відповідав, виціловуючи коліна.
—Але надмір лише й рятує нас від убогості.
Смертним полишається єдине:
бодай маленький надмір—
У вірі,
у звичках,
у смаках,
просто—в примхах.
—Так, моя маленька. Саме так.
Ти, як завжди, говориш діло,—
повторював,
клацаючи зубами од пристрасті.
—А коли в нас народиться доня,
ми кластимем їй в узголів’я тільки троянди,—
охриплим голосом проказувала вона.
—Так. В узголів′я і неодмінно—
троянди,—не своїм голосом
я погоджувався покірно.
—Яка докучлива муха—
дзижчить і дзижчить.
Убий її, любчику.