Павло Тичина
Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.
—Ану, одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті?—
Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене!
Та чим же я буду вітати—іще ж не вварився синочок…
Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько.
Гостей вона просить проходить—сама ж замикає за ними.
Проходять солдати у хату; один з них писати сідає,
два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях.
—Ну як же живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш?—
Стоїть молодиця—ні з місця—і тільки всміхається тихо.
Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно.
Стоїть молодиця—ні з місця—і тільки всміхається чудно.
Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі,
і синю голівку під ситом, що вже почала протухати.
Стоїть молодиця—ні з місця—і тільки всміхається страшно.
—Ну як же живеш, молодице? Чого ти мовчиш, не говориш?
—Отак і живу я…- та й змовкла. Ой чий же це голос у неї?
Хрипкий, а тремтючий, веселий.—Та так і живу,—проспівала.
Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти, скажіть, не хотілось?
Ви хочете їсти? Сідайте. Між вами і я молодая.
Повірите, люде, їй-богу. Отак тільки тут полоснула—
затіпалось зразу і стихло. Повірите, люде, їй-богу…
Отак і живу,—проспівала.—Отак, удова молодая,—
і раптом уся затрусилась, мов щось би вона пригадала.
Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка.
Голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно.
Заплакала б тяжко—не може, лиш б’ється об піл головою:
—Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила!—
Солдати підводять нещасну, її освіжають водою.
А писар все пише, все пише—та сльози писать заважають.