Наталя
Привіт!
Хочу поділитися з вами історіями про дуже особливу для мене людину. Наталю Ксьондзик—нашу дорогу подругу і випускову редакторку «Смолоскипа». Але так виходить, що, розповідаючи про неї, я значною мірою розповідаю про себе. Думаю, не в мене одного так: ми дізнаємось про людей, взаємодіючи з ними, і згадувати про це—як дивитися в дзеркало з минулого. Наталя була моєю другою редакторкою. До першої, Ольги Радомської, я прийшов з поліграфії неподалік, переляканий, трохи схожий на кота із мультика про вомбата. Про книжки—як дизайнер—я знав дуже мало. Редакторський кабінет вражав. І от в якийсь момент прийшла Наталя. Зараз це мене смішить, але на короткий час я побув більш досвідченою людиною. Швидко все стало на свої місця. Компетенції випускової редакторки перетинаються з дизайнерськими зовсім трохи. Наталя по роботі спілкувалася практично з усіма авторами, дизайнерами та друкарнями, з якими працювало видавництво. Не пам’ятаю, хто спитав у Наталі, як їй вдається бути такою спокійною (з такою кількістю, е-е… специфіки), на що вона відповіла: «Легко! Я просто п’ю заспокійливе». Сказала вона це так, що я досі не знаю, був це жарт… мабуть, я би і з заспокійливим не витримав деяких авторів (не кажучи про дизайнерів). Так само я повірив, коли ми їхали потягом на Форум, що «Смолоскип» ночуватиме в наметах. І як же полегшало, коли з’ясувалося, що це таки жарт! Звісно, це була абсолютна, тотальна нісенітниця—але Наталя була дуже переконливою, а інші старанно стримувались.
При цьому як дизайнер почувався за Наталею дуже впевнено. Коли почали з’являтися проекти поза «Смолоскипом», я завжди радив її як супер відповідальну редакторку. Але думаю, вона відмовлялася.
Це був такий неймовірно цікавий період, коли ми вже не були студентами, але ще залишався запас на різні дурниці, часом смішні, а часом просто людські. Час, коли ми в Смо збиралися на ранкові й обідні «наради» попити кави й пожартувати: на кухні реготалося особливо. Мабуть, ніде у мене не було такого родинного колективу, коли робочі ієрархічні стосунки доповнювала (і не підважувала) дружба. Ми всі трохи виросли в Смолоскипі.
І всім нам хотілося для Наталі легкого одужання.
В перший рік я зустрічав її усюди. Здавалося, ось же вона, щойно пройшла вдалині вулиці, їде сусіднім ескалатором, стоїть на тому боці перехрестя… особливо в Києві. Зараз, коли я пишу про нашу смолоскипівську компашку, минулим часом оперувати трохи легше: все це було. Але якщо перебирати знімки, ці двері в різні історії, не віриться. Адже ось вона, вона є, вона не може не бути!
Так, думаю, і є. Вона є. Вона не може не бути.
—М