фрагмент оповідання «Птахолов», прочитаний на фестивалі Intermezzo
А от уночі йому не спиться. Ранок затягнуто вогким туманом. Дім стоїть біля ріки — влітку немає спокою від комашні, навесні і восени все затягує туманом. Завжди вогко. Річка випускає щупальця заплав, піщані коси заростають лопушинням. Поштар знає, як перейти убрід очеретом. Закочує холоші, бере велосипед під пахву. Хоч може, це зовсм і не поштар. І не випадковий перехожий. А лиш згущення туману. Сам туман, в якому проростають зерна омани, іде цією вуличкою, де будинки туляться до берега, потім, обережно натискаючи на клямку хвіртки, що нагадує бузковий листок, входить — заповнює — подвір'я. Паркан старий, не високий і не густий, між дошками, вкритими облущеною фарбою, добре все видно: нема на тому дворі чого шукати. Старий пес спить у старій буді. Стіни білені. Двері фарбовані. Але фарба вже всюди облущується, відкриваючи під собою попередній шар іншого відтінку того самого кольору. Сни в таких місцях тривожні. Ось цей, може, поштар, який втонув минулої весни, з розбухлою чи то від листів, чи від води шкіряною сумкою, а може, сусід (шукає приробітку, запросить на склянку вина, розповість про перебіг недавнього шахового змагання), а може, хтось геть інший — входить через подвір'я до призьби, передпокою, кімнати, повертає, пригинаючись, в низькі двері праворуч, і стає коло ліжка. Мовчить. Кімната поволі заповнюється запахом річки, її вогкістю. Від того ковдра на чоловікові, який лежить, скулившись, на ліжку, стає важчою, важкою, наче погляд того, хто стоїть і дивиться нерушно. І від того чоловік на ліжку прокидається.
Прокидається і світ навколо швидко розчиняє залишки сну. Ще якийсь час пам'ять про сон тане — нині снилося, що живе у старому будинку коло річки. Сниться буда, яку давно покинув пес. Будинки, облишені сусідами. І невідомець, який виходить із туману назустріч.
Чоловік встає з ліжка, крокує від стіни до стіни, робить широкі гімнастичні рухи, знімає сорочку з бильця, поправляє волосся, на хвилину зупиняючись коло вікна.
І залишає кімнату, у якій тільки вода в тазу для вмивання ще якийсь час зберігає спогад про відображення.
Під зім'ятим рельєфом дахів з окличними димарями дорога, обсаджена молодими деревами, піднімається вгору. Він зупиняється коло чистильника взуття. Ставить черевик на підніжку. Стежить за рухами, які наче тчуть, відмірюють, відрізають. Поруч вакса, щітки, віхоть, оксамитова шмата — для блиску.
В цей знерухомлений час чоловік думає, що це нагадує його власну роботу: повторення тих самих дій знову і знову. В своїй одноманітності вони стають невидимими, тоді здається, сидиш при дорозі, а повз проходять люди. Ця думка не нова, вона радше вже теж частина ритуалу. Його завершено. Час рушати далі.
Він проминає ательє — перший поверх прибуткового будинку, жіночий і чоловічий силуети обабіч дверей у затінку еркера, широкі цехові вікна. Переходить дорогу. Позаду залишаються натруджені коні, візники коло бричок, фактури, створені за різними лекалами — гострий холодний метал проти округлої напруженої плоті.
Білий дім стоїть на складному перехресті, втоплений у хідник за важким, старим, лапатим липовим гіллям. Півкруглий вхід, накритий подобою купола. Високі дерев'яні двері тягнуться до заскленої фрамуги, темні вікна, чию стрункість підкреслюють пілястри. Обабіч ротонди два квадратних крила зі схожими на вікна вітринами. Тут часто зупиняються перехожі — вдень, узявши за білим будиночком морсу, молоді люди з учительського інституту поспішають у затінок, де густо пахнуть липи і красиві жіночі обличчя світяться з вітрин.
На портику напис крупними літерами: «Фотографія».
Ательє подібне до життя з його видними й прихованими місцями, парадним входом, від якого усміхнений чарівник веде до освітленої авансцени — це може бути галява лісу, берег озера, струмок — і пропонує стати коло тина чи б'юрка, з темною кімнатою, повною страхів і скарбів, де буває лише чарівник, щойно залишать його любі гості, і ще одною, де не буває ніхто й ніколи. Саме там зберігаються негативи, чи, як зазначено на картоні з кожною фотокарткою: негативи зберігаються. Кожен, хто заходить у двері казкового палацу, залишється тут назавжди.
Ось юнак у розстібнутому піджаку і кашкеті. Біла сорочка з прямим воротом, підперезана широким поясом одразу під ребрами. Однією рукою опирається на тумбу, другою на тростину. Вираз серйозний: це перше його самостійне фото. Стояти трохи незручно, але він не подає виду. За ним розгортається намальований ліс, сосни, що народились на світ уже старими, світло, яке ніколи не потьмяніє. Юнак залишає ательє схвильований і задоволений. Буде чим відповісти. Днями він отримав листа від брата з карткою. Той, у парадній кадетьскій формі, застібнутий на всі ґудзики, стоїть із сестрою на березі намальованого озера. Обидва тримаються вільно, спокійні і врівноважені. А коли вона приїздила сюди, теж робила знимку, стоячи коло вікна ательє. У кремовій блузі, яка запам'ятається білою. За кілька років брат закінчить училище, і сфотографується з друзями на згадку: двоє сидять на бутафорських каменях, інші двоє стоять за ними, поклавши друзям руки на плечі. В одного жилет із ланцюжком, в іншого свіжі погони, третій усміхається, четвертий не знає, чого чекати. Всі тепер безіменні. Плин часу позначається наступним фото. Колишній кадет — у новому костюмі, брюках галіфе, галстуку-метелику і смужкою вусів — приводить до ательє пару, сфотографуватись на на тлі колонади. Вони недавно одружились. Жінка тримає перед собою невелику сумочку, і рука з обручкою — згори. Сукня із нашитою вишивкою: в моді народні мотиви.
Тут, у ідеальному антуражі, вони завжди гарно вбрані і зачесані. Завжди живі.
А мертві не оживають. Власне, саме зображення не ділить людей на живих і мертвих. Округле кружало колодязя, Місяць, напружене, стиснуте страхом око. Зачинені ворота складу здаються збільшеним до розмірів ландшафту сукном шинелі солдата, що стоїть, теж переляканий. Під мостом — перекошений рот ріки. З однакових елементів можна скласти обличчя людини і машкару екзотичного бога. Це абориген у ритуальному вбранні зібрався на полювання. Це мертвий голий чоловік лежить у траві. Чому він голий? Де його одяг? Він був важкий, грубий, а тілу хотілось дихати. Було важко. І от трава. Яка полегкість…
Там, де проходив фотограф, попервах усе корилося йому. Все набувало потрібної форми, статечності. Тло ставало декорацією, люди — акторами, застиглими у єдиний і найкращий свій момент. День і ніч були були підвладні йому. А потім було так, як завжди стається.
Люди виходили із салону і розчинялися в тумані. Вони втрачали свої звичні обриси, деформувалися, тріпотіли, обтікали, наче свічки.
Місто за лаштунками спорожніло. Останнім зі свого будинку вийшов фотограф. Чи перестав він бути фотографом? Чи сталося це одразу? Чи може, він ішов, і його лице також втрачало спочатку вираз, потім прикмети, потім образ. І потім не лишалося нічого.